ueartemis

Кривопис: Критика нового правопису, частина І

Думаю, зараз, коли вже Кабміном остаточно і БЕЗ ОБГОВОРЕННЯ затверджено Проєкт-2018, буде доречно оприлюднити критику, яку я торік надсилав правописній комісії. Далі цитування мого першого листа.

По-перше, я б утримався від запровадження подвійної норми написання слів, що починаються зі звуку И або І, та лишив би тільки написання з І, оскільки українська орфографія все одно не передає все багатство можливих реалізацій цих звуків. Мова зокрема про пом'якшення і йотацію, хоч у більшості діалектів ці варіанти нині довільно злилися. Це 4 комбінації: високий м'який, високий твердий, середньо-високий м'який та середньо-високий твердий. Різниця в чистій українській вимові між «Ірод» та «Ирод» не суттєвіша, ніж між «літо» та «лїто», «синій» та «синьий». Чи фонематична така різниця? Ні. Тож нащо запроваджувати різне написання? Все таки мета будь-якої норми – уніфікація (при цьому релікти це цілком природно, але не їх «воскресіння»). Для запису ж діалектної вимови існує інша система – не орфографія, а транскрипція.

Продовжуючи тему передніх голосних, зауважу, що вважаю опис літери Ї в пропонованому проекті некоректним. Як зазначав Олекса Синявський у своїй книзі «Норми української літературної мови» (Харків, 1931 р.), літера Ї також позначає [йи], а І – [ьи]. За буквою пропонованого правила (якщо Ї позначає лише [йі]) ми мусимо писати «Украйина», оскільки саме така орфоепічна норма. Існує ціла низка суфіксів з такою вимовою. Також передача [йи] актуальне питання для практичних транскрипцій з тюркських мов, про що згадує зокрема І.Л. Покровська в статті «До питання транслітерації власних назв та імен у практиці турецько-українського перекладу». Тому вважаю за потрібне явно прописати запис [йи] через літеру Ї.

З естетичних міркувань пропоную лишити написання окремої літери Й в запозичених власних назвах (С-а-в-о-й-я, Ф-ей-є-р-б-а-х), якщо в мові-джерелі йот і наступна голосна записані окремими графемами чи диграфами (S-a-v-o-i-a, F-eu-e-r-b-a-ch). Проте в новій редакції правопису необхідно прописати це правило явно. Наразі воно сформульоване «від противного»: сказано, що окреме Й не пишеться у загальних назвах. Для цього ж правила прошу не обмежувати вимогу йотувати голосні після Й одним словом «війя». Через відсутність чіткого формулювання цього принципу в чинному правописі маємо такі хибні (на мою думку) написання як «Гайана» тощо.

Далі йде «наріжне» питання «задньоязикового Г» (Ґ) чи, що правильніше, «дзвінкого К», позаяк Ґ та Г не природною є парою. Особисто я вбачаю в просуванні Ґ на місці G деукраїнізацію вимови, що здійснюється з наївного бажання «дерусифікувати» написання. Я вважаю ідеальним рішенням для цього звуку, чий фонематичний статус сумнівний, розподіл уже запозичених слів на дві категорії, які добре прослідковуються у Словарі Грінченка. Перша категорія це слова з етимологічним одзівнченим К: ґрати < крати, ґніт < knot, ґречний < кречний, ґава < кава, ґуля < куля тощо. Хитання в реалізації у них К донедавна (рубіж ХІХ-ХХ ст.) було живе та фіксувалося згаданим словником. Крати досі є частиною літературної норми, а куля й ґуля не сильно розійшлися семантично. Було непогано запровадити для цієї низки слів етимологічне написання через К (омонім кава-напій та кава-птах некритичний). Друга категорія це слова, що не створюють мінімальних пар г-ґ; слова, що зберегли іноземне ґ під іншомовним впливом, по суті «суржикові». Ця категорія також історично хиталась і продовжує досі. Грінченко фіксував Г-вимову «агрус», «грунт» тощо, до кінця ХХ століття це було нормою поряд з умоглядним Ґ-варіантом, так продовжують говорити і нині. І це природно, адже майже всі Г української мови походять від G. На мою думку, опір адаптації, опір геканню, що є виразною рисою української мови, є безпідставним, тож другу категорію слів слід писати через Г.

Однак я розумію, що зараз немає політичного бажання розмежувати штучно об’єднані книжниками явища, а тим паче відмовитися від графеми Ґ. Тому я лише прошу зазначити відповідні альтернативні К- та Г-форми слів.

У нових, сучасних запозиченнях застосовування Ґ також вбачається недоречним. У багатьох мовах за графемою G ховається зовсім не звук Ґ. Наприклад, у нідерландській. У багатьох інших реалізація G як Г/Ґ є суто позиційною, нефонематичною. Так, наприклад, у ісландській та іспанській, і в імені «Федеріко Гарсія Лорка» (Federico García Lorca) не буде жодної Ґ, попри написання через G. І оскільки для української мови природнішим звуком є Г, на мою думку, доречніше в загальному випадку вимовляти Г на місці іншомовного звуку Ґ і літери G, аніж навпаки Ґ, коли за буквою G криється Г.

Бажано мати пряму заборону на розрив слів великою літерою і настанову використовувати дефіс або апостроф (якщо частка, артикль тощо складається з однієї літери), щоб уникнути цього: MacDonald – Мак-Дональд, а МакДональд, eSwatini – е'Сватіні, а не еСватіні, тощо.

Не бачу причин забороняти вживати прізвище після імені для представників східних народів. Форми іменування це не сфера регуляції правопису, а радше етикету. Так само вважаю недоречним наявний поділ імен та прізвищ представників цих народів на склади, адже це заважає відмінюванню, а відповідно узгодженню речення.

Щодо th грецького та англійського походження.

Розширення варіативності й по суті вимивання спадку Візантії та Київської Русі вважаю недоречним. По-перше, бо, як я казав, на мою думку, норма повинна уніфікувати, інколи зберігаючи релікти (як-от і нині нормативні етер і катедра), а не розділяти й «воскрешати» слова (байдуже «віфліофіку» чи «мітологію»). По-друге, на відміну від прикладів з Ґ, вимова відповідних слів стійка: загал не знає «мітів» і вживає «міфи». Окремі приклади йдуть проти здорового глузду: «Афіни» не тільки традиційна форма, але близька до грецької вимови; замість неї просувається архаїчні в багатьох сенсах «Атени».

Вадою розділу про англійське th є нерозрізнення дзвінкого й глухого звуків, що криються за цим диграфом. Цей параграф потребує переформулювання: зазначити З як дзвінку пару не тільки до альтернативного варіанту С, але й до основного варіанту Т.

Дуже хотілося б, щоби нарешті правило «Цицерона-Чингісхана» про написання запозичень через джи, жи, чи, ши, щи і ци нарешті було перенесе з розділу про слов'янські прізвища у належне місце.

Видається неправильним пропоноване формулювання щодо йотації Е після будь-яких голосних. Думаю, доречнішим було б лишити поточне формулювання, де фігурують лише «передні»: е, і, ь, й (і апостроф). Інакше правило вимагатиме писати, наприклад, капоєйра через Є.

Також бажано додати в приклади відмінювання запозичених слів третьої відміни додати імена, наприклад, Адель. Позаяк існує тенденція не відмінювати їх, хоча, як зазначається у 11 випуску Лінгвістичних студій ДонНУ за 2003 рік, жіночі імена третьої відміни, зокрема Адель, відмінюються. Серед носіїв подібних імен є українки (наприклад, українська художниця Адель Григорівна Гілевич), і вони давно перестали бути екзотикою (ім'я Адель носила дружина Володимира Святославича). Не бачу стилістичних та граматичних перепон для розширення цього правила й на стверділі  приголосні: від Тріші до Дженніфері зі Шелоб'ю.

Бажано окремо оговорити, що від прізвищ -ин, котрі є не присвійними прикметниками, а етнонімами (подекуди архаїчними), не творяться жіночі форми, суфікс же пишеться через літеру И – не І: Оксана Литвин, Ілона Турчин, Катерина Мордвин, Марія Сербин.

Error

Anonymous comments are disabled in this journal

default userpic

Your reply will be screened

Your IP address will be recorded