-
Пара слів про нездорові речі в українському китаєзнавстві
Поточна пандемія коронавірусної хвороби зненацька актуалізувала роками ігнороване питання китайсько-української транскрипції. Надто, вона збіглася в часі зі спробами реформи і «контрреформації» в китаїстсько-перекладацькому середовищі. За рік в Україні постало аж дві конкуруючі системи передачі китайської. Тож відповідь на насушне журналістське питання «Вухань чи Ухань?» перестала бути очевидною навіть для спеціалістів.
Напевно, процеси, про які піде мова у цьому дописі, розпочалися приблизно два роки тому, коли з’явилося перше українське сходознавче видавництво — «Сафран».
Як зазначала в інтерв’ю «Якабу» засновниця видавництва Світлана Призинчук, за часів Радянського Союзу в українських вишах не було сходознавчих кафедр, а тому традиція українського перекладу з китайської формувалася сходознавцями, підготовленими в Петербурзі, Москві і Владивостоку. Ця традиція була кістка від кості й кров од крові російська: українські китаїсти десятиліттями використовували транскрипцію Палладія без будь-якої формально затвердженої адаптації, просто транслітеруючи російську абетку українською. Лише в 2009 році мовознавиця і перекладачка Надія Кірносова формалізувала наявну практику у публікації «Засади транскрибування китайської лексики українською мовою» і принагідно супроводила її чи не першою рефлексією щодо невідповідності російських рішень 19 століття сучасній українській орфографії та фонетиці.
( Collapse )